Помощь при подготовке

Перейти вниз

Помощь при подготовке

Сообщение автор Admin в Чт Июн 06, 2013 6:04 am

В теме будет все, что касается учебы: ответы на экзамены и семинары, ссылки, прочее.


avatar
Admin
Admin


Посмотреть профиль http://bunker.aydaforum.ru

Вернуться к началу Перейти вниз

Re: Помощь при подготовке

Сообщение автор Admin в Чт Июн 06, 2013 6:21 am

ПОЛИТОЛОГИЯ
Часть 1
Спойлер:
1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТОЛОГІЇ
ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.
МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи.
Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.
Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.
Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.
Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати
закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.
Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.
Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.
Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.
Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. Використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціально-політичний експеримент. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи сааме спеціальні методи.

2. ПОЛІТИЧНА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.
Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.
Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-пра-вових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-право-вих норм «Руської правди», як і церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблійного П'ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення VIII ст., Закону
Судного людям — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст. У церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.
В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень ЗО—40 років XI ст. ігумен Ни-кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів — до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.
Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.
У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам'ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Володимиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори порушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.
Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII — поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володи-мирський.
Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приділено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинсь-кої землі з сусідніми державами.
Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на сполыцену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 p., y Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.
3. КОНСТИТУЦІЯ П. ОРЛИКА ЇЇ ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
Конституція 1710 р. містить у собі такі статті:
1) Затверджуються права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха.
2) Має бути ревіндикований (повернений назад. — Авт.} давній кордон козацької держави на р. Случі.
3) Запорізькому Низовому Війську повертаються давні оселі — Терехтимирів (Трахтемирів), Кодак, Келеберда, Переволочна і землі над Ворсклою; форти, побудовані Москвою, будуть знесені.
4) Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини; тричі на рік (на Різдво, на Великдень і Покрову) відбувається генеральна рада, до якої належать генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він не шанує прав.
5) Справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, а генеральний суд.
6) Державний скарб відділяється від гетьманського і передається в орудування генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі.
7) Полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх затверджує; так само проводять вибір ситників та ін.
8) Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт; має забезпечити козацьких удів 4 сиріт.
9) Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих; має перевірити справу підсусідків і також купців, які дістали звільнення від публічних тягарів; має врегулювати тягловий обов'язок, деякі ярмаркові оплати тощо.
10) Касуються оренди істадії для компанійців та сердюків; генеральна рада має знайти інші доходи на утримання війська.
Хоч Конституція 1710 р. не ввійшла в життя, проте вона має велике значення як документ, який вперше в історії України на юридичному ґрунті фіксує постанови, які кладуться в основу державно-політичного устрою, тобто українська державна ідея знайшла своє втілення в конституції, яка стала водночас показником того, які і в якому напрямі потінні здійснюватися державні реформи в Українській державі. У Конституції 1710 р. перше місце посідала проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів». А це означає, що «авторитет гетьманської влади, створений важкими зусиллями гетьманів, знову знизився». Не обійдено і соціальних низів — козаків і посполитих, їх забезпечено від визиску та гніту; «гетьман мав узяти їх під свою опіку». Право Запоріжжя також забезпечено. «Всі ці постанови, — зазначає І. Крип'якевич, — мали егоїстично класовий чи груповий характер: ішлося про охорону і збільшення соціальних та політичних «вольностей» окремих груп, а не про зріст і забезпечення держави», Тут і виявляється, що «творці конституції — старшина і запорожці — не виявили широкого політичного світогляду».
Характерним для Конституції 1710 р. було те, що в ній йшлося фактично про продовження традиції Запорізької Січі — козацької республіки, а тому вона й ставить усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлює в собі реальну збройну силу, адміністративний устрій та виконавчу владу. Варто нагадати ще й те, що за словами відомого дослідника українського права М. Василенка, цей документ слід вважати конституцією і, правдоподібно, першою та й старішою у світі. Йдеться про один із головних інститутів демократії.
4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО ПРО ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ
Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки загалом зробило КирилоМефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційнорадикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, керувалося «теорією насилля».
Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кільки варіантів проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.
Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, M. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Куліш неодноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державостворення, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позбавлену державницьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну між іншими самостійними народами.
Миколу Костомарова (1817—1885) вважають одним із фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Перебуваючи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демократичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом німецької класичної філософії, французьких романтиків, російських і польських мислителів створив політичну теорію. Ідеал М. Костомарова — федеративна демократична слов'янська республіка, де «не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, її превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар», де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності та братерства, скасоване кріпацтво, станові відмінності; де на засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник «теорії народного елементу» в політичному процесі М. Костомаров ідеалізував «український дух», «українську раціональну демократію», «братерське співжиття рівних слов'янських народів». Особливий акцент робив він на федеративному устрої слов'янської держави. Федеративною державою, за М. Костомаровим, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У ній мали бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федерації простежувалося чимало конфедеративних рис.
Близьким за політичними поглядами до кириломефодіївців був прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу — на самовизначення В. Подолинський.
Натомість його сучасник С. Гогоцький, навпаки, відкидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифікаторську політику самодержавства. Невірою в державне відродження України були пройняті твори Г. КвіткиОснов'яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського та деяких інших відомих українських письменників, хоча і вони з любов'ю змальовували політичні постаті Б. Хмельницького, І. Самойловича, К. Розумовського та ін.
5. ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ДРАГОМАНОВА ГРУШЕВСЬКОГО НА ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник вітчизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов (1841 —1895). Головні його політологічні праці — «Переднє слово до Громади», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час — українці під Московським царством», «Історична Польща і великоруська демократія», «Автобіографічна замітка», «Вільний союз — Вільна спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «АвстроРуські спомини, 1867—1877», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. Прагнучи до поєднання демократичних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, спираючись на досягнення міжнародної конституційної думки і подекуди на анархістські політичні вчення, М. Драгоманов критично ставився до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайнощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильництва над людиною, обмеження її свобод. Саме людина для мислителя — основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської чи федерація за зразком США, Англії. Громадянське суспільство загалом, за М. Драгомановим, еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі, природним шляхом досягаючи політичної форми общини. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штучне, неприродне утворення, а її різновиди зумовлені географічними факторами. Унітарна, суворо централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох, а організація — федерація базується на громадянському самоврядуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні центрального владування. Найкраща форма політичного життя асоціації гармонійно розвинутих особистостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську одежу». Головна ідея конституційного проекту М. Драгоманова — перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створять громаду «Вільна спілка», мета якої — політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншоплеменних колоній», які мешкають серед нього, шляхом поєднання інтересів різних національностей.
Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць, М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Русі через ГалицькоВолинське князівство, далі — литовськоруську добу, період визвольних змагань козацькогетьманських часів і Переяславського договору з Росією.
Історія великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня — ВолодимироМосковського князівства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна конструкція. Період Київської держави є давнім періодом української політичної історії, київські князі — українськими князями, культура XI—XII ст. — українською культурою. Договори Русі з Візантією, «Руська правда» — українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію. Український історикополітичний процес у працях М. Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної. Більше того, до початку визвольних змагань 1917—1918 pp. y політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державнонаціональними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державнополітичному чинникові, особливості якого досліджували І. Джиджора, В. Дорошенко, В. Герасимчук, М. Залізняк, В. Козловський, М. Кордуба, І. Кравецький, І. Крип'якевич, Ю. Сірий, О. Терлецький, С. Томашівський, які увійшли в історію української політичної думки як представники державницької, а не народницької школи.
Політична ідеологія М. Грушевського не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо. Грушевський доводив, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих чинників, визначну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.
Завдяки старанням М. Грушевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму, яка, багато в чому ґрунтуючись на постулатах М. Драгоманова і кириломефодіївських братчиків, збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизняною, російською і світовою конституційною думкою.
6. ВЛАДА ЯК ЦЕНТРАЛЬНА КАТЕГОРІЯ ПОЛІТОЛОГІЇ. СПЕЦИФІКА ПОЛІТИЧНОЇ, ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ.
Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта. Влада - не тільки здатність впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв'язків.
Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між суб'єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою.
Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.
У соціальній системі особливе місце посідає політична влада. Політична влада – здатність і можливість здійснювати певний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднання за допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права, насильства тощо.
На цій підставі можемо з'ясувати особливості політичної влади:
1. Представництво політичним суб’єктом інтересів соціальної спільноти, яку він представляє.
2. Інституціональна особливість, тобто розв’язання політичним суб'єктом проблем суспільства, коли він вступає у взаємодію з іншими політичними суб'єктами.
3. Політична діяльність – здатність знайти способи розв’язання соціальних проблем.
Сутнісні риси політичної влади
• суверенітет, що означає незалежність і неподільність влади.
• авторитетність влади, тобто загальновизнане вплив суб'єкта влади у всіх сферах життєдіяльності суспільства;
• вольовий характер влади передбачає наявність усвідомленої політичної програми, цілі та готовності її виконувати;
• примусовий характер влади (переконання, підпорядкування, наказ, панування, насильство);
• загальність влади, яка означає функціонування влади в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах.
7. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.
СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.
Структуру політології становлять:
– теорія політики і політичних систем;
– міжнародні відносини і світова політика;
– управління соціальними процесами;
– політична ідеологія;
– історія політичних учень.
До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.
Зв’язок політичної сфери з іншими сферами життя
СУСПІЛЬСТВА: у сукупності суспільних відносин найважливіші ті, які складають головний зміст основних сфер суспільного життя, – економічної, соціальної, політичної і духовної. Це економічні, соціальні, політичні й соціокультурні (ідеологічні, моральні, естетичні, релігійні) відносини. Вони тісно пов’язані між собою.
Політика тісно пов’язана з духовною сферою суспільного життя. Так, культура суспільства визначає культурне обличчя політики, її зв’язок з історією, людиною, знанням. Необхідними є також моральні оцінки й настанови політики: вона може бути більш-менш моральною або ж зовсім аморальною.
Особливо тісний зв’язок політики з ідеологією. Якщо мораль, культура чи релігія впливають на політику здебільшого опосередковано, то ідеологія зливається з нею безпосередньо. У стабільних демократичних суспільствах функціональний зв’язок політики з іншими сферами має сталий динамічний характер із чітко вираженою тенденцією до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин. Натомість зростає регулююча роль економічних, моральних, культурних та інших чинників, не пов'язаних з використанням влади.
8. ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ, ТИПИ ЛЕГІТИМНОСТІ
Легітимність влади - відповідність влади законно установленним нормам, а також основним цілям держав і загальноприйнятим принципам і цінностям
Типи легітимності влади
• Легальний - влада узаконена нормами права, заснована на визнаних суспільством конституційних принципах дерства
• Ідеологічна легітимність - влада визнається обгрунтованийної в силу внутрішньої переконаності чи віри у правильності тих ідеологічних цінностей, які нею проголошені
• Традиційна легітимність - влада визнається легітимною, оскільки вона діє за правилами, закріпленим у традиціях, і відповідає традиційним цінностям мас
• Структурна легітимність - правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур норм, що регулюють політичні відносини
• Харизматична легітимність - визнання влади засновує ся на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя
ПЕРЕДУМОВИ ПІДТРИМКИ ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ
• Удосконалення законодавства і державного управління відповідно з новими вимогами
• Створення такої політичної Системи, легітимність якої заснована на традиціях населення, і тому не тільки більш стабільна, але й побічно впливає на поведінку громадян
• Особисті харизматичні риси політичного лідера Успішне здійснення державної політики, підтрижаніе законності і правопорядку
9. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА ІІ СТРУКТУРА
Политическая система общества - целостная, упорядоченная совокупность политических институтов, политических отношений, идей, норм и традиций, направленных на осуществление политической власти, управления, руководства, регулирования общественно-политических процессов.

10. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ. ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Тоталітарна система реалізує всеохоплюючий контроль за суспільством, перетворює суспільство на “допоміжний” додаток держави.
Авторитарна система відрізняється необмеженою владою автократії, але зберігає автономію особистості та суспільства в позаполіти- чній сфері.
Демократична система робить пріоритетним контроль більшості суспільства за владою і визнає соціальне середовище первинним джерелом, ресурсом і метою владних відносин.

11. МІСЦЕ І РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА
"Держава, - вважає Л. Васильєв, - це форма самоорганізації суспільства". Будь-яке суспільство, всяка сукупність істот, які взаємодіють між собою, навіть досуспільні стада, спільності мурах, бджіл мають свої форми організації. Людська спільність завжди була самоорганізованою, об'єднувалася навколо культурно-етичних цінностей і норм.

Держави бувають різними за формою, однак за будь-яких обставин - це апарат управління суспільством.
До найважливіших ознак держави належать:
- суверенітет (верховенство, неподільність, загальність);
- наявність системи реалізації влади, розгалуженого апарату управління;
- територія, яка поділяється на адміністративно-територіальні одиниці);
- наявність правових норм;
- податкова система;
- фінансова система;
- громадянство.
Функції держави поділяються на внутрішні й зовнішні. До внутрішніх функцій належать:
- законодавча;
- політична;
- економічна;
- соціальна;
- культурна;
- освітня;
- фіскальна.
Зовнішніми функціями є:
- захист кордонів і територіальної цілісності;
- відстоювання суверенітету влади в країні;
- розвиток співпраці з іншими країнами;
- дипломатичні відносини;
- захист інтересів країни в міжнародних організаціях (ООН, Європейський Союз та ін.).
Типологія держав (за І. Дзюбком):
• За формою правління: монархія (абсолютна, конституційна), республіка (президентська, парламентська, змішана).
• За пріоритетними функціями: правова, соціальна, військова (поліційна).
• За адміністративно-територіальною організацією: унітарна, федерація, конфедерація.
• За політичним режимом: тоталітарна, авторитарна, демократична, змішана.
• За соціально-економічною природою: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.
• За сталістю політичного життя: стабільна, нестійка.
12. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ ТА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
ФОРМИ ПРАВЛІННЯ
Форма державного правління залежить від того, хто є формальним джерелом влади, яким є спосіб утворення й оновлення органів державної влади, принципи взаємодії органів влади між собою та з населенням.
Монархія - це форма державного правління, де верховна влада здійснюється особою, яка належить до правлячої династії та передається за спадковістю або є довічною. Абсолютна монархія -це держава, у якій відсутній поділ влади. У конституційній монархії влада монарха обмежена конституцією, монарх є главою держави, символічним уособленням єдності нації.
Монархічний лад утримується вії розвинутих країнах і 23, які звільнилися від колоніальної залежності. Крім абсолютних або необмежених (ОАЕ, Катар, Бахрейн) і конституційних або обмежених (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.), розрізняють ще теократичні (Ватикан, Саудівська Аравія, Іран), виборні (Федерація Малайзії, Бутан), перехідні (Болгарія).
Республіка - форма державного правління, яка ґрунтується на виборності органів влади, котрі обираються всім населенням на чітко визначений термін. Президентська республіка характерна тим, що президент є одночасно главою держави і главою уряду. Уряд у таких республіках формується позапарламентським шляхом через призначення його президентом. Президентська форма правління існує в США, Франції, у більшості країн Латинської Америки. Парламентська республіка особлива тим, що уряд формується на парламентських засадах, а персональний склад виконавчої влади відображає партійну структуру парламенту. Уряд відповідальний перед парламентом і підконтрольний йому. У парламентських республіках може бути і президентська посада, але повноваження президента обмежені й полягають у суто представницьких (репрезентація в міжнародних відносинах, скріплення своїм підписом законів). Парламентська форма правління існує у ФРН, Італії, Австрії.
Змішана форма правління поєднує в собі президентські та парламентські особливості (Україна).
ДЕРЖАВНІ УСТРОЇ
Формою державного устрою вважають територіально-організаційну структуру держави, яка визначає порядок поділу країни на складові частини, їх правовий статус, порядок співвідношення центральних і регіональних органів влади.
За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на частини та порядком співвідношення влади між ними і державою в цілому, вирізняють держави прості (унітарні) та складні.
Унітарна держава — це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.).
Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:
• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-не-будь політичної самостійності;
• єдина конституція та єдина система законодавства;
• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;
• єдине громадянство та єдина державна символіка;
• єдина судова система;
• у міжнародні відносини вступає лише держава. Деякі унітарні держави мають автономні утворення
(Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами з елементами федералізму. У них місцеві органи обираються населенням автономії та мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності, вони володіють певною самостійністю Й у сфері законодавства (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу).
Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.
Федерація — це складна союзна держава, складовими якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.).
Основні ознаки федерації:
• єдина територія складається з територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
• наявність конституції і системи законодавства в цілому та в кожного з її суб'єктів;
• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);
• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову сис
avatar
Admin
Admin


Посмотреть профиль http://bunker.aydaforum.ru

Вернуться к началу Перейти вниз

Re: Помощь при подготовке

Сообщение автор Admin в Чт Июн 06, 2013 6:24 am

ПОЛИТОЛОГИЯ
Часть 2
Спойлер:
Україна має багатопартійну систему, і на 13 листопада 2012 року в Україні офіційно зареєстровані 200 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 87 політичних партій, 9 з яких стали парламентськими. Жирним шрифтомвиділено сучасні парламентські партії.
Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька[1]. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості[2].
Політичні партії України.
Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші. [2]
Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимумум приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).
Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кштлат Київської Русі з центром у Києві.
До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднування політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух).
Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я. Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.[3]
До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринковог типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічні рівновагу. НДП піжтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за кативне сприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних стуктур, за приватну власність на землю, розвиток феремерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення.[4]
До політчиних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).
Фактично в Україні лише три партії запропонувалии нселенню чіткі, зрозумілі, біль-менш упорядковані і поетапно розписані програим подальшого розвитку суспільства. З одного боку, Комунічстична партія України (КПУ), якій власне кажучи, і немає потреби шукати якихось незвіданих шляхів. Навпаки, свій майбутній успіх вона пов’язує із втомою населення від тягаря реформ, коли у відчаї воно може погодитись на реставрацію тоталітаризму. Замість творення нового реставрація старого – так можна сформулювати плани комуністів-ортодоксів і близьких до них інших лівих. Також слід зазначити, що водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення “обвальної” приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю.[5]
З другого боку – концепція державотворення, опрацьована Народним Рухом України. У ній, навпаки, наголос робиться на ліберально зорієнтовану економіку з відповідно вибудуваними державними та управлінськими інститутами, системою права, соціальними гарантіями і т. д.
Є в Україні ще одна політична сила, яка не лише висунула програму реформ, а й має можливості для її реалізації. Мова йде про так звану партію влади. Ця неофіційна назва кулуарного походження. Так назвали корпоративно об’єднану спільним інтересом групу, яка тримає у своїх руках важелі державного управління. Однак не зайвим було б уточнення щодо джерел виникненя цієї “партії”.Більшість розуміє “партію влади” як ситуаційне об’єднання випадкових людей. Однак у цій випадковості є певна закономірність: за невеликим винятком усі вони належали або до компартійної номенклатури, або до так званого партійно-господарського чи деологічного активу. Тому коректніше було б говорити про неортодоксальну КПУ при владі з відповідним уточненням щодо нинішнього стану суспільства – чи є воно посткомуністичним, чи лише пост-ортодоксально-комуністичним.
Якщо пристати на друге розуміння, то не мусять викликати подиву кроки “партії влади” щодо гальмування реальної багатопартійності.
А втім, “партія влади” не проти й багатопартійності, але достатньою мірою контрольованої через які-небуь консультативно-дорадчі органи, здатні чинити вплив 9 а ще краще тиск) на ті організації, які дозволять собі надмірну опозиційність стосовно до “генерального курсу”.
Фактичне прагнення до правління однієї “партії” поступово руйнується насамперед колізіями всередині неї, спричиненими боротьбою між різними її групами. Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга, не відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і викликала появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії, спробу сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних кроків.
До боротьби всередині “партії влади” спричинився ще й розподіл соціалістичного майнового спадку через так звану приватизацію. У цих колізіях відбувається формування кланів, здебільшого за земляцьким принципом, кожний з яких пропонує власну версію управління державним сектором економіки та загальної моделі економічних відносин, виходячи насамперд з регонально-галузевих інтересів.
Тим часом, реалізація групового інтересу потребує влади. З цього боку всі складові “партії влади” тотожні, всі вони намагаються розширити коло своїх прихильників, не шкодуючи коштів на засоби масової інформації і не гребуючи будь-якими методами дискредитації конкурентів.
Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до цінностей загальнолюдських.
Наслідком цього є поступова трансформація партій з так званих кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади та низові функціонери, у партії масові, універсальні - у так звані партії виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів, тобто об’єднання на грунті спільних цілей.
Україні, судячи з усього, не вдається поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії спочатку створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких сягають підпільного дисидентства. По-друге, україна розколота і ідеологічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної ролі церков). Притому обидва ці розколи мають і регіональний вимір.
Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені, то впадає в око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж отаборилися комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”, якими подекуди протистоять центристи, а центральний регіон став ареною боротьби “всіх проти всіх”. Характерна деталь: жодна з відомих партій, за винятком об’єднання “Громада”, не спромоглася створити бодай один з найпотужніших своїх осередків у Києві. Безумовоно, голоси виборців можна і треба збирати по всій україні, але варто памти, що столиці завжди були центорм політичного життя, місцем зіткнення і взаємоузгодження всіх наявних усередині нацї інтересів.
Ознакою ж збереження традиції партійної заідеологізованості є певна мода на “християнську” партійність. У квітні 1997 року виник християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно! “, до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал-демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.

17. СУТНІСТЬ ДЕМОКРАТІЇ ЇЇ ЗНАЧЕННЯ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ ДЕМОКРАТІЇ
Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.
Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).
Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.
Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав´язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.
Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.
Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.

18. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТІЇ ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ
Основні принципи демократії:
1) політична свобода -- свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення - на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;
2) рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності - рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;
3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення - допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;
4) поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;
5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості - означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;
6) плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії
Демократія існує в певних організаційних формах — представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія — головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно конституції, потребують вирішення самим народом. Безпосередня (пряма) демократія — форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, ця форма передбачає пряме волевиявлення народу при виробленні та прийнятті певних державних рішень.
19. ВИБОРИ ЯК ІНСТИТУТ ДЕМОКРАТІЇ. ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
У сучасних демократичних державах основним способом утворення органів державної влади став інститут демократичних виборів. Вибори — це демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів влади голосуванням.
У суспільстві вибори виконують низку функцій:
— вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету;
— з допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою;
— вибори є способом формування і вираження громадської думки;
— вибори є основним способом легітимації влади в демократичних державах;
— демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню суспільного консенсусу;
— вибори дають змогу громадянам здійснювати періодичний контроль за діяльністю влади;
— вибори є своєрідним фільтром, який відсіює непопулярних, некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління;
— через інститут виборів налагоджується зв'язок між народом і владою;
— вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп;
— через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти.
Вибори можна класифікувати за різними критеріями:
1.За територіальною ознакою:
— загальнонаціональні (загальнодержавні) — проводяться на території всієї держави;
— місцеві (муніципальні) — вибори до органів місцевого самоврядування.
2.За часом проведення:
— чергові — проводяться в період завершення терміну повноважень виборного органу чи посади;
— позачергові (дострокові) — проводяться в разі дострокового припинення повноважень виборного органу чи посади;
— повторні — проводяться у випадку визнання виборів недійсними чи такими, що не відбулися;
— довибори — проводяться для заміщення посад, що з певних причин стали вакантними, для поповнення складу виборного органу за мажоритарної виборчої системи.
3.За об'єктом обрання:
— вибори до парламенту;
— вибори глави держави;
— вибори до органів місцевого самоврядування.
4.За правовими наслідками:
— дійсні — вибори, що проведені згідно з виборчим законодавством;
— недійсні — вибори, під час яких відбулися порушення, котрі вплинули на результати голосування.
Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.
Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.
Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).
У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:
• система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);
• альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.
Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).
Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.
Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:
• система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;
• система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);
• система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;
• система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).
20. політична діяльність. Основні форми здійснення політичної діяльності.
Політична діяльність — специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою чинника влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Структуру політичної діяльності можна подати у вигляді схеми (рис. 4.2). Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.
За типом об'єктів виділяють:
— діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);
— діяльність, спрямовану на створення, вдосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);
— діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).
У межах першого виду виділять такі напрями і форми (підвиди) політичної діяльності:
— діяльність, спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній (мирний шлях), або заколот, переворот (шлях насильства);
— опозиційна діяльність (легальна й нелегальна).
У другому виді можна виділити такі підвиди:
— створення органів державної влади;


— створення і вдосконалення конституції;
— законотворча діяльність;
— нормотворча діяльність органів виконавчої влади;
— створення громадсько-політичних організацій і партій;
— вироблення політичних норм діяльності громадсько-політичних організацій і партій (програм, статутів, декларацій).
Третій вид охоплює такі напрями і форми політичної діяльності:
— економічна політика (виконання більшою або меншою мірою державою та іншими владними інститутами громадських функцій);
— соціальна політика (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства, урахування і узгодження потреб та інтересів різних суспільних груп, вирішення конфліктних ситуацій, розроблення та здійснення програм соціального захисту);
— етнополітика, релігійна політика (сприяння розвитку національної культури та духовності, регулювання міжетнічних і міжконфесійних стосунків);
— забезпечення законності та правопорядку;
— вироблення і здійснення зовнішньополітичних курсів тощо.

22. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ. ПОНЯТТЯ, РІВНІ, ТИПОЛОГІЯ
Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопов'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо.
Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.
Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.
За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:
• політична свідомість суспільства;
• політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);
• політична свідомість особи.
Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.
Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.
Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.
23 ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. СУТНІСТЬ ФУНКЦІЇ
Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.
Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.
Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).
Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології.
Політична ідеологія виконує низку функцій:
Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і п
avatar
Admin
Admin


Посмотреть профиль http://bunker.aydaforum.ru

Вернуться к началу Перейти вниз

Re: Помощь при подготовке

Сообщение автор Admin в Чт Июн 06, 2013 6:25 am

ПОЛИТОЛОГИЯ
Часть 3
Спойлер:
Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:
— активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;
— активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;
— пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;
— пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.
Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.
Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.
Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:
— лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;
— лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;
— лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;
— лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.
У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами висування і призначання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття «лідер» і «керівник». Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається «згори», а лідер висувається стихійно «знизу». Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого «номенклатурник», слухняний рупор верхів.
Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.
Одним із складних і важких аспектів, пов'язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим не обмеженою верховною владою. Характерними рисами вождизму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизація й атрибутизація вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождизму виступають месіанізм, теократизм, не-потизм, трайбалізм та ін.
Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді немає. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплете-ність типів. Це потребує застосування під час їх дослідження конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов'язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого — лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.
Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, пост-індустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба — це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовизації суспільних відносин, суспільну «атомізацію», відчуженість мас від політики й держави.
Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.
Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.
28. ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ СУТНІСТЬ ТИПОЛОГІЯ ФУНКЦІЇ ТА ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ
Політична система як цілісне утворення функціонує завдяки політичним відносинам. Останні об’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.
Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні. Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики.
Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і реформи).
Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.
Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу.
Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент).
Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо.
Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.
Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну; інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики тощо.
Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством взагалі.
Політичні конфлікти часто набувають форм переворотів і революцій. Революції – це корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.
Розв’язання конфліктних ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап – завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень.
Сучасні плюралістичні суспільства досягли значних успіхів в узгодженні групових інтересів, збалансуванні конфліктності й консолідації свого розвитку. Їх досвід використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями.
29. МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ СУЧАСНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ.
Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, культурних та інших зв'язків і стосунків між суб'єктами, що діють на світовій арені.
Суб'єктами міжнародної політики є:
• держава або групи держав
• міжнародні організації
• масові рухи транснаціонального характеру
• релігії і церкви різних напрямів
• політичні партії і громадські об'єднання
• ЗМІ
Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. Виділяючи 4 види зовнішьої політики держав:
• агресивна політика - характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, розв'язати внітрішні проблеми засобами зовнішньої політики
• активна політика - характеризується динамічними пошуками рівноваги між внутрішньою та зовнішньою політикою
• консервативна політика - пов'язана з прагненням колишніх "великих" держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнуту раніше рівновагу між внутрішньою та зовнішньою політикою.
• пасивна політика - є властивою для слаборозвинених держав, які намагаються пристосуватись до міжнародного середовища, перевіривши свою зовнішню політику на позиції інших держав, вона означає фактичну відмову від частини власного суверенітету.
Створення і підтримання умов для реалізації свого впливу (сили) становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. А, з іншого боку, саму силу держави можна визначити як її здатність захищати свої інтереси та реалізовувати свій потенціал на міжнародній арені, як її спроможність спонукати (або примусити) іншого суб’єкта діяти у напрямі, бажаному для цієї держави.
Сила (power) - це поняття і об’єктивне, і суб’єктивне одночасно. Воно складається з багатьох елементів, має різні параметри. Серед них найважливішими є:
• геополітичне становище (geopolitical location );
• населення (population ), передусім йдеться про чисельність населення, стан його здоров’я, вікову структуру, природній приріст, а також його соціальні характеристики; чисельність населення зумовлює величину і стан збройних сил, людська база є основою військової могутності, крім кількісного виміру населення звертається увага, на його якісні характеристики, зокрема на національний характер, який випливає з його традиційної філософії буття й історичного досвіду;
• природні ресурси (natural resources ) - країна з великими ресурсами потенційно знаходиться у вигідному становищі, але за умови, що вона має можливість їх експлуатувати;
• індустріальний розвиток (industrial capacities ) держави - усі воєнні конфлікти XIX - ХХст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальною базою, рівень індустріального розвитку відіграє велику роль і в мирний час; наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого життєвого рівня, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію політичної стабільності; водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потреби в нових ресурсах, а це призводить до потенційної залежності від інших країн, особливо в сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені дуже нерівномірно;
• військова могутність (military power ) - це не тільки кількість військової техніки, а ще й уміння її використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій на чужій території;
• воля (will to act ) - цей показник не піддається кількісному виміру, але без волі, без бажання використати все, про що говорилося вище (природні ресурси, військову та індустріальну могутність) в інтересах своєї держави, не може бути і мови про міжнародну силу; дослідники розглядають її або як волю правлячої еліти досягати поставленних цілей, або як волю населення підтримувати владні рішення, або як поєднання того і іншого;
• політичне керівництво і внутрішня організація влади (political management and internal organization of power ) є важливим чинником міжнародної сили держави, у період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва, або принаймі такі, що видають себе за колективні, у кризові або воєнні часи країни потребують централізованого управління; політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави; • дипломатія (diplomacy ) теж може розглядатися як фактор міжнародної сили держави, досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї держави, створити сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі;
• міжнародний імідж держави (the image of the state ), тобто її образ, її сприйняття іншими державами також є однією з основних складових сили держави на міжнародній арені. Міжнародні відносини-сукупність інтеграційних зв’язків, що формують людське співтовариство. Види міжнародних відносин.
1.За рівнем представництва:
• на найвищому рівні (перші особи);
• на високому рівні (міністри ЗС, члени КМ, заступники керівників міжнародних організацій);
• середній рівень (заступники міністрів, спеціальні представники перших осіб держави);
• низький рівень (надзвичайні та повноважні посли держав, спеціальні представники організацій).
2.За статусом:
• формальні, офіційні;
• неформальні, неофіційні.
3.За змістом:
• відносини співробітництва (встановлюються, як правило, між приблизно рівними за силою, могутністю,потенціалами партнерами);
• відносини співіснування (коли суб’єкти, маючи різні основні інтереси, змушені підтримувати тимчасове співробітництво, що може прерости як у постійне, так і в конфлікт);
• відносини нейтралітету (відмова від участі у війні у будь-якій формі).
Структура цілей та завдань міжнародної політики.
В історії :
- територіально-економічні зазіхання;
- боротьба за сфери впливу, за ринки збуту, джерела сировини та їх перерозподіл.
В сучасності :
- участь у міжнародному поділі праці і пов”язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, винаходами та духовними цінностями;
- спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу;
- захист прав людини;
- колективне забезпечення міжнародного миру.
Засоби здійснення міжнародної політики :
- війна - тривалий збройний конфлікт між окремими державами, групами держав (світова війна) або верствами населення в одній державі (громадянська війна); підраховано, що за 3,5 тис. рр. писаної історії людство лише 270 років жило без війн; війна ще й досі є поширеним засобом міжнародної політики;
- дипломатія (з грец. diploma-лист, складений навпіл)-офіційна діяльність держав, урядів та інших уповноважених осіб, органів,установ, які здійснюють зовнішні зносини держави і репрезентують її інтереси на міжнародній арені; дипломатія здійснюється за допомогою внутрішніх державних інститутів (глава держави, уряду, МЗС, МЗ Торгівлі, інші міністерства та комітети, які певною мірою співпрацюють з аналогічними інститутами закордоном тощо) та зовнішніх (дипломатичні представництва, зокрема посольства, місії, на чолі яких стоять представники різних класів та рангів).
Принципи сучасних міжнародних відносин:
•поваги до державного суверенітету та суверенної рівності
•незастосування сили чи погрози силою
•непорушності кордонів і територіальної цілісності держав
•мирного врегулювання спорів
•невтручання у внутрішні справи
•поваги прав людини і основних свобод
•рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею
•співробітництва між державами
•сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
30. ПРОВІДНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ І СВІТОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА УСТАНОВИ
У сучасному світі, де жодні природні кордони не є перешкодою для спілкування між народами і самоізоляція будь-якої країни вочевидь є для неї шкідливою, важливе місце посідають різні форми міжнародного співробітництва. Однією з таких форм є міжнародні організації - об'єднання держав або національних громад, у тому числі неурядового характеру, для досягнення загальних цілей у політиці, економіці, соціальній сфері, науці, культурі тощо. Міжнародна організація створюється на підставі угоди її учасників. При цьому діяльність кожної міжнародної організації регламентується її статутом.
Існують загальнополітичні і спеціальні міжнародні організації.
Загальнополітичні міжнародні організації. Організація Об'єднаних Націй (ООН) — це унікальна організація незалежних країн, які об'єдналися в ім'я загального миру і соціального прогресу. Офіційною датою народження Організації є 24 жовтня 1945 року, а її засновниками вважається 51 країна, у тому числі й Україна. На кінець 2008 р. кількість країн-членів ООН досягла 192.
Організація Об'єднаних Націй не є світовим урядом і не встановлює закони. Вона надає можливості для врегулювання міжнародних конфліктів і вироблення стратегій з питань, які стосуються кожного з нас. ООН переслідує чотири головні цілі: підтримка миру та безпеки на планеті; розвиток дружніх стосунків між країнами; співпраця у вирішенні міжнародних проблем і забезпеченні поваги прав людини; узгодження дій різних країн. Заради досягнення цих цілей співробітничають десятки родинних організацій, які разом утворюють систему ООН.
Головними органами ООН, про які ми ледь не щодня чуємо в передачах інформаційних агентств і читаємо на сторінках газет і журналів, є Генеральна Асамблея і Рада Безпеки. До інших провідних органів цієї міжнародної організації належать Секретаріат, Міжнародний суд, Рада опіки, Економічна і соціальна Рада.
Штаб-квартира ООН розташована в Нью-Йорку (США). У 1945 р. Україна, перебуваючи у складі СРСР, стала однією з країн-засновниць ООН. Тепер наша держава — член кількох спеціалізованих міжнародних організацій ООН.
На засіданнях Генеральної Асамблеї, де присутні делегації від усіх країн — членів ООН, постійно обговорюються найактуальніші проблеми світової політики, відпрацьовуються й ухвалюються рекомендації щодо їх вирішення. Кожна країна, незалежно від її площі, кількості населення, економічної та військової могутності, має один голос.
Рада Безпеки несе відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. її рішенням повинні підкорятися всі члени ООН. Рада Безпеки складається з 15 країн-членів, третина з яких є постійними (США, Великобританія, Франція, Китай і Росія). Інші десять країн-членів обираються на певний термін у певній послідовності.
У різних країнах працюють 16 спеціалізованих установ ООН.
ООН допомагає біженцям і голодуючим. Установи ООН з надзвичайної допомоги надають допомогу більш як 23 млн біженців і перемішених осіб, забезпечуючи їхній захист. Всесвітня продовольча програма - провідна організація ООН, що відповідає за продовольчу допомогу, відправляє понад 5 млн тонн продовольства на рік, забезпечуючи продуктами харчування приблизно 113 млн осіб у 80 країнах світу.

Рада Європи (РЄ) - найдавніша в Європі міжнародна політична організація, створена 1949 р.. Органи РЄ перебувають у французькому місті Страсбурзі, на кордоні Франції і Німеччини, як символ примирення двох країн.
Основною метою РЄ є розбудова єдиної Європи, що ґрунтується на принципах свободи, демократії, захисту прав людини і верховенства закону. Діяльність її спрямована насамперед на забезпечення і захист прав людини, чи то цивільних, політичних, економічних, соціальних або культурних прав. Отже, діяльність РЄ охоплює всі сфери життя людини. Проте економічними і військово-політичними питаннями ця організація не опікується. З 1995 р. Україна також є членом Ради Європи, що нині об'єднує 46 держав.
Одним із найзначніших досягнень Ради Європи є розробка та прийняття Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Конвенція встановлює невід'ємні права і свободи для кожного і зобов'язує держави гарантувати ці права кожній людині. Головна відмінність Конвенції від інших міжнародних договорів у галузі прав людини - існування механізму захисту зазначених прав. Ним є Європейський суд з прав людини, що розглядає індивідуальні скарги про порушення Конвенції.
Раду Європи не слід плутати з Європейською Радою: це абсолютно різні організації. Європейська Рада є найвищим політичним органом Європейського Союзу, що складається з глав держав та урядів країн-членів ЄС і їхніх заступників - міністрів закордонних справ.

Європейський парламент, що є одним з органів Європейського Союзу, обирають прямим загальним голосуванням терміном на п'ять років. Подібно до законодавчого органу окремої держави депутати Європарламенту утворюють окремі фракції. Щоправда, тут такі фракції є представниками міжнародних партійних об'єднань. Місця в Європарламенті розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення.
Щомісячно сесії Європейського парламенту відбуваються в Страсбурзі, надзвичайні засідання - у Брюсселі, де працюють комітети Європейського парламенту, а секретаріат - у Люксембурзі.
Європейський парламент і Рада Європи мають рівні повноваження. Проте Європейський парламент виконує здебільшого консультативні функції. Він не має права вносити власні законопроекти. Водночас разом з Радою Європи бере участь у законодавчому процесі через численні процедури: спільного ухвалення рішень, співпраці, узгодження тощо. До того ж Європейський парламент разом з Радою Європи ухвалює річний бюджет і контролює його виконання. Повноваження Європейського парламенту постійно розширюються, проте вони все ще менші, ніж у національних законодавчих органів більшості держав.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) - міждержавне об'єднання більшості колишніх республік Радянського Союзу. Офіційне місце перебування органів СНД - Мінськ. Це об'єднання було утворене наприкінці 1991 р. Білоруссю, Росією та Україною, коли представники цих трьох республік СРСР визнали неможливість подальшого існування через глибоку політичну кризу єдиної держави - СРСР. Однак, зважаючи на історичну спільність народів, заявили про прагнення розвивати співробітництво в політичній, економічній, культурній та інших сферах на основі взаємного визнання і поваги державного суверенітету.
Незабаром кількість членів СНД зросла до дванадцяти (колишніх республік СРСР). Однак ідеї, закладені в основу діяльності цієї організації, не були реалізовані повною мірою. Через суттєві розбіжності між окремими державами-учасницями всередині СНД мали місце і нині тривають процеси подальшого розходження. Керуючись правом будь-якої держави вийти з організації у будь-який час і на власний розсуд, про такі наміри в 2008 р. заявила Грузія. Україна входить до СНД на правах асоційованого члена.
Функціонує політичне й економічне об'єднання країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Канада, США і Мексика підписали Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА). У Південній Америці виникло об'єднання Південноамериканський спільний ринок (МБРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю. Африка теж має власне інтеграційне угруповання — Організацію Африканської Єдності (ОАЄ). До неї офіційно входять усі 54 держави цього континенту.

Спеціальні міжнародні організації. Одна з найвідоміших і найвпливовіших організацій такого характеру - це Європейський Союз (СС). Він був утворений 1993 р. і нині налічує 27 країн.
ЄС є унікальним міжнародним утворенням, яке поєднує ознаки міжнародної організації і держави. Союз має повноваження на участь у міжнародних відносинах і відіграє в них велику роль. Країни ЄС зобов'язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику в питаннях охорони довкілля, боротьби зі злочинністю та ін.
Головною метою Європейського Союзу є створення "Європи без кордонів", де було б усунено всі перешкоди на шляху вільного пересування людей, капіталу, товарів і послуг. З 1999 р. (у готівкових розрахунках з 2002 р.) введена єдина валюта - євро (за винятком Великої Британії і Данії). Отже, це одночасно політичний, економічний і валютний союз.
1 березня 1998 р. набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. ЗО грудня 2005 р. набуло чинності рішення ЄС надати Україні статус країни з ринковою економікою. На сьогодні розширений ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО). На сьогодні вона є найкраще організованою та дієвою міжурядовою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Договір, що ознаменував утворення НАТО, був укладений 1949 р. десятьма європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення взаємної оборони. Нині членами НАТО є 28 країн. Штаб-квартира НАТО перебуває в Брюсселі.
На початку XXI ст. перед НАТО постав цілий комплекс стратегічних цілей і завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів "холодної війни", зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи. Йдеться про боротьбу зі зброєю масового знищення і тероризмом. Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними й військовими засобами відповідно до Статуту ООН.
Нині діяльність НАТО, яка здійснює політику "відкритих дверей", дедалі розширюється. Вона охоплює співпрацю і з державами, які не входять до складу цієї організації, у тому числі й з Україною.
Починаючи з 1994 р. наша держава бере активну участь у програмі "Партнерство заради миру" (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних із країнами-членами і партнерами НАТО миротворчих навчань як на території нашої країни, так і за кордоном.У своїх взаємовідносинах з НАТО Україна подолала шлях від Хартії про особливе партнерство (1997 р.) через План дій (2002 р.) до Інтенсифікованого діалогу з НАТО щодо питань набуття членства і відповідних реформ. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами НАТО, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн до членства в НАТО. У серпні 2009 р. Президент України затвердив першу Річну національну програму на 2009 р. з підготовки України до набуття членства в НАТО. Тоді ж було підписано Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

Зменшення голоду та жебрацтва було назване на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН в 2000 р. однією з восьми цілей поточного тисячоліття. З огляду на це, особливу роль посідає Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО). Це є міжурядова міжнародна організація, спеціалізована установа ООН. Вона була заснована 1945 р. із штаб-квартирою в Римі. Головними цілями ФАО є збір, вивчення і поширення інформації з питань харчування, продовольства, сільського господарства, сприяння поліпшенню виробництва і збуту продовольства та ін. З метою запобігання загостренню проблеми голоду на планеті ФАО намагається передбачити надзвичайні ситуації у сфері продовольства. За допомогою знімків із супутників, польових досліджень та офіційних даних про врожайність і запаси продовольства співробітники ФАО контролюють попит і пропозицію щодо продовольчих продуктів на світовому ринку. У разі настання надзвичайних ситуацій ФАО допомагає сільським мешканцям відновити виробництво продуктів харчування.

Серед міжурядових міжнародних організацій досить відомою у світі є Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Це спеціалізована установа ООН, яка нині об'єднує 192 країни. Вона виникла 1945 р., штаб-квартира перебуває в Парижі. ЮНЕСКО здійснює дослідження в галузі освіти, науки і культури, сприяє просуванню, передачі та обміну знаннями, здійснює обмін спеціалізованою інформацією тощо. Однак завдання цієї організації не обмежуються публікацією наукових відкриттів. Розвиваючи співпрацю між державами в галузі освіти, науки і культури, ЮНЕСКО прагне до досягнення вищої мети - забезпечення миру і міжнародної безпеки, дотримання прав людини, взаємної пошани людей і народів.
До 2008 р. ООН включила до свого списку об'єктів світової спадщини понад 850 культурних, природних та природно-культурних об'єктів. З огляду на велику цінність цих пам'яток для всіх людей, їх вважають загальним надбанням людства. ЮНЕСКО допомогла захистити багато таких пам'яток у понад 80 країнах світу.
avatar
Admin
Admin


Посмотреть профиль http://bunker.aydaforum.ru

Вернуться к началу Перейти вниз

Re: Помощь при подготовке

Сообщение автор Спонсируемый контент


Спонсируемый контент


Вернуться к началу Перейти вниз

Вернуться к началу


 
Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения